Інсценізація казки Л. Українки "Біда навчить"

Інсценізація  казки  Лесі Українки  «Біда навчить»

Ведуча: Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик,  та тільки біда, що дурненький  був. Як вилупився з яйця,  так з того часу ні трішки не порозумнішав. Нічого він не тямив - ані гніздечка звити, ані зернятка доброго знайти. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали  вони, гралися  - і знайшли три конопляні зернятка.

От наш горобчик і каже:

Горобчик : Мої зернятка! Я знайшов!

Другий горобчик: Мої! Коли мої! Коли мої! Коли мої!

Ведуча: і почали битися! Та так б'ються,  аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились. Сіли напроти один одного, надулися та й сидять. Та вже й забулися,  за що то бійка була.

(Заходить курка, збирає зернятка).

Ведуча: і тут горобці згадали, за що билися.

Горобці: а де ж наші зернята?

Курка: поки дурні бились, то розумні поживились.

Горобці: що ти таке кажеш?

Курка: та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятами. Що то сказано, як хто дурний! Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв в науку, то може б з вас і птахи були б.

Другий горобець: вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене і мого розуму досить! (відлітає)

Горобчик: а й правда,  краще бути розумним. От курка розумна, наїлася собі, а я мушу голодний сидіти. Пані,  прошу вас, навчіть, як мені на світі жить?

Курка: е, ні, вибачай, серденько, в мене своїх діточок багато, треба до розуму довести. Шукай собі інших вчителів.

Горобчик: ну що ж робити,  треба когось іншого питати, бо я ж не хочу без розуму жити.

Ведуча: бачить горобчик -  сидить на калині зозуля.

Горобчик: тітотько, навчіть мене розуму. У вас ж нема своїх дітей, а то в курки просив, вона каже, що в неї клопоту багато.

Зозуля: а я тобі ось що скажу, у мене свого клопоту нема, і чужого не хочу! Нема мені роботи -  чужих дітей розуму вчити. Це не моє діло! А коли хочеш знати, скільки тобі років жити, то це я можу тобі сказати.

Горобчик: аби ти була жива, а за мене не турбуйся!

Ведуча: бачить горобчик -  сидить Гава.

Горобчик: дядино, чого ви так зажурились?

Гава: сама не знаю, синочку, сама не знаю!

Горобчик: навчіть мене розуму, дядино!

Гава: та ні, синочку, я і сама його не маю. А коли хочеш розуму навчитись, то полети до сови. Вона, кажуть, дуже розумна, може,  що і порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!

Горобчик: прощавайте, дядино! (летить)

Гава: щасливо!

Ведуча: полетів горобчик до сухого дуба. Бачить -  й справді сова в дуплі сидить, тільки спить.Горобчик до неї:

- Пані, чи ви спите, пані?

Сова: га? Хто? Що?

Горобчик: це я -  горобчик.

Сова: горобчик? Який горобчик? Оце напасть -  і вдень не дадуть заснути!

Ведуча: і сова знову заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити і вирішив чекати ночі.

Сова: угу-угу-угу! Ти чого тут?

Горобчик: та я, вибачте, моя пані, ще зранку тут сиджу.

Сова: і чого?                                                                                                                                         -

Горобчик: та чекаю, коли ви встанете.

Сова: то я встала, що тобі треба?

Горобчик: я б хотів би вас попросити, вибачте, чи не змогли б мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...

Сова:  не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем родився, той дурнем і згине. Тікай – но, тікай, а то я голодна.

Ведуча: горобчик миттю схопився і заховався в гущавині і проспав до самого ранку. А вранці над головою щось як застрекоче.

Сорока: (літає навколо і кречить) че-че-че! Че-че-че!

Горобчик: з ким ви , панянко, так розмовляєте?

Сорока: а тобі що? Бач, який цікавий, а хоча б з тобою?

Горобчик: та я дуже радий, що зі мною, може б ви мене розуму навчили?

Сорока: а нащо тобі, молодчику,  розум? Без розуму легше в світі жити, та й

веселіше. А ти,  голубчику,  ліпше красти вчися, от як я. То тоді й розуму не

треба. З великого розуму можна й з глузду з'їхати. Ти ось поговори зі мною, а я тебе навчу,  як без розуму жити. Че-че-че! Че-че-че!

Горобчик: цур тобі! (І полетів)

Ведуча: сів горобчик на полі та й думає.

Горобчик: де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав,  та щось небагато навчився. Хіба що так і зостанеться...

Ведуча: зажурився горобчик, поглядає сумно на поле, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

Горобчик: ну,  ще я цього спитаю.  Це вже востаннє. Навчіть мене розуму, я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду, будьте добрі!

Крук: розум, хлопче, по дорозі не валяється, не так його легко знайти. А я тобі ось що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш, от тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.

Горобчик: що то мені така наука?

Ведуча: однак більше нікого розуму не питав. Посумував трішки, що мусить без розуму жити, та й забув.  Не зоглядівся горобчик, як літо проминуло. Настала осінь. А далі й сніжок почав перепадати. Біда горобчикові -  холод, голод. Та й почав наш горобчик до розуму приходити.  Куди горобці летять, то і він з ними, що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки , без бійки. Горобці його вже не женуть від себе, а то і близько не підпускали.  Дедалі всі горобці почали  його поважати. Куди зберуться на раду, то і його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну став великим і мудрим горобцем.

Горобці: які  ви,  пане,  мудрі. І де ви того розуму навчилися?                                                                                      Горобець: біда навчила! 

Всі:  А біда вже розуму навчить

і підкаже, як на світі жить.

У любові, дружбі, мирі

та у праці чесній, щирій.